До Дня української писемности та мови
«Мова – це твоя зброя» – гасло, яке для українців завжди мало надважливе значення для виживання, для збереження своєї присутности у вирі геополітичної боротьби за місце під сонцем.
Українці не створені ленінами-сталінами, а їхня мова – не відгалуження від російської, зіпсуте впливом польської мови явище. Українці на своїй Богом даній землі зі своєю мовою живуть, працюють, творять і воюють уже понад тисячу років.
Рідним українським словом звертався до свого війська наш древній володар, зачинатель української княжої династії Ігор Старий; рідне українське слово повезла з собою до Франції українська княжна Анна Ярославна і засвідчила це слово в підписі на грамоті; після прийняття християнства, уже в дещо церковнослов’янській оправі, це слово линуло до братії й мирян Руси-України з уст першого українського митрополита Іларіона. Рідним словом описали свою Руську землю перші українські літописці – Нестор і Сильвестр; сотні невідомих українських писців – переписувачів Святого Письма – вносили живомовний український говірковий струмінь у церковнослов’янський текст; рідним словом написані найдавніші графіті на стінах Софії Київської. Українським словом звернувся до своїх князів та одноплемінців із невимовною тугою й жалем через розбрат у Русі-Україні невідомий наш перший український поет-боян, автор «Слова о полку Ігоревім». Українське слово читаємо в найдавнішій збереженій світській грамоті українського князя Мстислава; українська мова бринить на пергаменті в грамотах короля Руси-України Данила. Рідним українським словом, близьким і зрозумілим білорусам, звертався до свого війська український князь Костянтин Іванович Острозький напередодні битви проти московитів під Оршею. Усвідомленням окремішности «прирожоної» української мови від церковнослов’янської став подвиг українців Михайла Василієвича та дяка Григорія, які вперше в церковно-релігійній практиці східних слов’ян усвідомлено наважилися донести Слово Боже до братії й мирян зрозумілою рідною мовою. Українське слово зринало з уст Богдана Хмельницького, Івана Богуна й Івана Мазепи у промовах до козаків під час протистояння загарбникам і становленні Козацької держави – України; рідним словом зверталися до земляків Гонта й Залізняк, Кармалюк і Довбуш, піднімаючи українців на повстання проти зайд-поневолювачів. На сторожі українців поставив рідне слово й наш поет-пророк Тарас Шевченко.
Українці народили свою мову і вона стала для них надійною берегинею в часи найстрашніших лихоліть, коли, здавалося, народ перебував уже на межі зникнення й забуття.
Чи не тому впродовж століть, як і в сучасній війні, наш одвічний ворог – росіяни – крім смерті тілесної, завжди намагався завдати й смерті духовної: відібрати (заборонити, заперечити) в українців їхню мову і в такий спосіб обезличити націю, перетворивши її на населення певної території. Проте впродовж тисячолітньої писемної та багатовікової передписемної історії українці зі своєю мовою вистояли, вижили й вибороли право називатися народом, мабуть, великою мірою завдяки тому, що весь цей час з-поміж них виділялася критично необхідна кількість, яка, попри все, відстоювала право говорити рідною мовою. І мова завжди давала їм шанс, давала надію – бути! Тобто залишитися окремим народом і стати нацією.
Ми відстоюємо й утверджуємо свою мову, ми стаємо нацією. Як і в попередні тисячоліття, століття й роки випробувань нині серед нас також є критично необхідна кількість українців, готових до самопожертви заради України. І на прапорах багатьох бойових підрозділів, на індивідуальних шевронах українських воїнів написане гасло: «Мова – це твоя зброя».
Щоб бути неповторним і окремим народом у колі інших цивілізованих народів світу, маємо зберегти свою мову; мова ж об’єднає народ і перетворить його на націю. А найкращий і найлегший спосіб зберегти свою мову – говорити нею.
Українці мають усвідомити: тепер для нас Днем української писемности і мови має бути не лише 27 жовтня, а всі 365 днів кожного року.
Директор Інституту Віктор Михайлович Мойсієнко