НАУКОВА АКАДЕМІЯ

Директор Інституту української мови НАН України доктор філологічних наук, професор Павло Юхимович Гриценко привітав учасників академії з 30-річчям Інституту української мови НАН України, відзначив найважливіші здобутки колективу та визначив завдання на перспективу. Підкреслено, що визначальними ідеологемами діяльності колективу залишаються: 1) повнота пізнання сучасного стану, історичного минулого української мови, міжслов’янських зв’язків; 2) створення науково обґрунтованого несуперечливого українського правопису, нових за якістю тлумачного, перекладних, термінологічних, граматичних словників, описових граматик функційного типу; 3) укладання історичного словника української мови відповідно до реальної історії української мови; 4) створення корпусу матеріалів для зведеного словника українських діалектів.
Уся діяльність Інституту підпорядкована створенню наукової інформаційної бази для повноформатного удержавлення української мови в Україні та її поширенню поза межами держави.
У доповіді «Українська мова як чинник державотворення: романтика міфу чи невідворотна реальність?» П. Ю. Гриценко зазначив, що в сьогоденних обставинах українська мова відіграє особливу роль у творенні нової якості України як незалежної держави, інтегруючи українську спільноту в єдину політичну націю, сприяючи збереженню української ідентичності та історичної пам’яті народу, забезпечуючи комунікативні, пізнавальні, творчі потреби суспільства. Поняття «українська мова» у свідомості соціуму  нерозривно пов’язане з виборюванням незалежності нашої держави, значними жертвами багатьох поколінь патріотів, які поклали на вівтар української незалежності й української мови своє життя, тому має в суспільній свідомості чітко окреслену позитивну оцінку: належить до кола визначальних національних цінностей.
Кількасотлітнє домінування російської мови в Україні добігає кінця: у державі безальтернативно й незворотно утверджується новий мовний код, у якому українській мові належить роль єдиної державної мови, важливого засобу інтегрування усього соціуму, засобу міжнаціонального спілкування. Наголошено, що чимало представників політичної еліти не усвідомлюють розмаїття функцій української мови як мови державної, не оцінили обсягу потенційних можливостей, пов’язаних із повноформатним удержавленням. Ще відчутні в суспільстві, зокрема серед очільників окремих політичних партій, сподівання на реставрацію давнішого стану з розподілом функцій між мовами, коли українській відводили роль політичної декорації за реального домінування у функційному просторі держави мови російської. Зі сподіваннями змінити статус української мови в Україні пов’язані деструктивні спроби актуалізувати в суспільстві питання зміни статусу російської мови, відстояти «право» на звуження простору функціонування української мови, «право» не навчати дітей українською мовою. Під прикриттям ідеї захисту мов національних меншин на практиці відбувається обмеження в опануванні дітьми, молоддю із середовища національних меншин української мови, що унеможливлює їхню повну самореалізацію в Україні, спонукає до еміграції. Тому правильне розв’язання мовного питання, зокрема по лінії мова державна – мова національної меншини, є запорукою стабільного розвитку відповідних регіонів і водночас збереження національної – мовної, культурної – самобутності представників різних народів, що проживають в Україні.
Нерідко мовне питання маніпулятивно загострюють унаслідок зовнішніх інформаційних впливів та внутрішніх організованих заходів, використовуючи мову як об’єкт й інструмент гібридної війни Росії проти України. Завдання науковців полягає в чіткій оцінці, роз’ясненні сутності деструктивних інформаційних кроків, спрямованих проти України, наданні науково обґрунтованих рекомендацій щодо реалізації засад мовної політики держави.
Підкреслено, що питання суспільного значення української мови, її ролі у формуванні української ідентичності, збереженні й поширенні історичної правди та історичної пам’яті, ще не належно представлені в інформаційному просторі, особливо просторі «масового глядача». Проте сьогодні, в епоху мовних протистоянь та мовних війн у всьому світі, необхідно постійно нагадувати про те, що українці – це нація великої – величної і часами трагічної – історії, високої культури, літератури, тривалої писемної культури. Науковцям є що вивчати, розкривати велич об’єкта пізнання і доносити свої відкриття й оцінки до широких кіл в Україні й поза її межами.

 Світлана Яківна Єрмоленко, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики в доповіді «Національно-мовна ідентичність в добу глобалізації» наголосила, що утворення незалежної Української держави, а також характерні для доби глобалізації міграційні процеси, дедалі інтенсивніші міжкультурні, міжмовні зв’язки актуалізували тему національної ідентичності.
Доповідачка закцентувала на дискусіях про мову як складника національної ідентичності; тлумаченні слів ідентичність, ідентичний у лексикографічних джерелах, їхньому зв’язкові із спільнокореневими лексемами ідентифікувати, ідентифікація; розширенні семантики цих слів і термінологізації словосполучення «національна ідентичність» у наукових текстах сучасної української літературної мови.
Актуалізоване в сучасній літературній мові термінологічне словосполучення національна ідентичність – вищий ступінь абстракції: ознака репрезентує синтез спільного (вказівка на спільні ознаки, притаманні представникам певної нації) і відмінного (наявна сема протиставлення іншим націям з їхніми ідентичними ознаками). Пор.: «Важливою особливістю гуманітарних наук є взаємозалежність та взаємовплив ідентифікації та самоідентифікації» [Філософський енциклопедичний словник, 2002: 234].
У виступі йшлося також про розширення сполучуваності слів ідентичний, ідентичність із номінаціями етнос, нація в системі понять історії, філософії, політології, соціології, культурології, лінгвістики; теорію модерної нації (Я. Грицак, С. Плохій, І. Дзюба) про історично змінну сутність національної ідентичності (роль диференційних ознак національної ідентичності – територія, релігія, мова); зв’язок національної ідентичності з національною свідомістю. Рівні національної свідомості – буденна, побутова і вища, набута освітою і роботою духу: «Насправді більшість атрибутів існування нації – мова, територія, традиції тощо – не існує у природі у готовому виді; всі вони тією чи іншою мірою витворені завдяки свідомим зусиллям декількох поколінь національних інтелектуалів, політиків і громадських діячів» (Я. Грицак).
Представлено дискусії про розуміння понять національна держава, національна ідеологія, етнічний і національний принцип державності. Висвітлено позицію І. Дзюби про поняття національної (державної), етнічної, історичної, територіальної, мовної, культурної ідентичності (збірник статей «Україна у пошуках нової ідентичності»); культивування ідентитету (ідентичності) як широкої рамки для різних етнічних і культурних ідентичностей, тобто утворення модерної української політичної нації, об’єднаної навколо етнокультурної домінанти корінного етносу.
Для модерної політичної української нації «культура стає способом вираження національної ідентичності та виявлення сенсу буття народу. Більше того, культура – це самотворення нації в часі і просторі» (І. Дзюба).
Репрезентовано художнє осмислення поняття національної ідентичності.

Світлана Олегівна Соколова, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України в доповіді «Білінгвізм в Україні та проблеми національної ідентичності» зазначила, що для утвердження державності велике значення має поняття «політична нація», яке об’єднує громадян незалежно від етнічного походження. Більшість населення України – етнічні українці, тому природно, що саме вони є основою формування політичної нації, а українська мова є єдиною державною.
На думку дослідниці, постколоніальний характер суспільства спричинив те, що в ньому відсутня однозначна відповідність між етнічною та мовною самоідентифікацією громадян, а мовна самоідентифікація і мовні звички зміщені до російської мови. Знання української мови дуже неоднорідне в представників різних етносів (див. діаграму).

Фіксація цього зсуву є підставою для обґрунтування відповідної мовної політики.
Соціолінгвістична термінологія, яка стосується проблеми взаємодії мов, досі перебуває під сильним впливом радянської і сучасної російської термінології, спрямованої на обґрунтування особливого статусу російської мови та її протиставлення іншим мовам, зокрема й українській (пор.: рідна мова, національний), на сплутування понять, які характеризують особу та суспільство (пор.: білінгвізм), що дає підстави для маніпуляцій цими поняттями. Тому необхідне випрацювання власної соціолінгвістичної термінології і пропаганда соціолінгвістичних знань.
Соціологічні дані (матеріали переписів і соцопитувань) стосовно функціонального навантаження мов у суспільстві нерідко потрактовують не як вихідні для формування адекватної мовної політики, а як її мету, підтверджену суспільною думкою. Необхідне розширення прикладних соціолінгвістичних досліджень із залученням соціологічних методик (опитування, інтерв’ю, фокус-групові дослідження) та якомога швидший доступ соціолінгвістів до результатів планованого на 2022 рік перепису населення (опція: національно-мовний склад населення в регіональному вимірі). Саме це може забезпечити успішне впровадження усіх положень Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» в усіх регіонах України.

Євгенія Анатоліївна Карпіловська, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу лексикології, лексикографії та структурно-математичної лінгвістики Інституту української мови НАН України в доповіді «Словник у мовному й суспільному вимірах» підсумувала здобутки відділу лексикології, лексикографії та структурно-математичної лінгвістики.
Досвід колективу лексикографів – це передусім створення словників нових типів: однотомний тлумачний «Словник української мови» (2012, 2016); тритомний «Український лексикон кінця XVIII – початку ХХІ ст.: словник-індекс» (2017) – укладений за понад 20 джерелами компендіум, який містить близько 300 тис. слів; Додатковий том у двох книгах (2017) до «Словника української мови» в 11 томах; перекладний «Російсько-український словник» (2011–2016) у 4-х томах; підготовлений колегами новий тип словника, який вони назвали «Словник мови творчої особистості». Група структурно-математичної лінгвістики має у своєму доробкові низку аспектних новаторських словників (морфемні, словотвірні, граматичні, ідеографічні): «Словник афіксальних морфем української мови» (1998), «Кореневий гніздовий словник української мови» (2003), «Шкільний словотвірний словник української мови» (2005), «Граматичний словник української мови. Словозміна» (2011), «Активні ресурси сучасної української номінації: Ідеографічний словник нової лексики» (2013). Кожен із колективів розробив свої метамови опису матеріалу, і це стало підґрунтям до спільної роботи – укладання тлумачного словника активного типу, над яким відділ розпочав роботу.
Словник – це образ мови, покладений у слова. Для нас як науковців і словникарів важливо відповісти на запитання яку мову ми моделюємо й описуємо? І яка мова нас єднає: літературна, загальнонародна, загальнонаціональна? Іншим важливим питанням залишається текстова основа словника: на що спиратися лексикографові, на які тексти, щоб не понизити образ мови й через образ мови не понизити образ суспільства? Якими будуть словники, таким буде й уявлення про нашу мовну й національну ідентичність. Тож наш майбутній словник має відобразити нашу сучасність у мові. 

Масенко Лариса Терентіївна, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України в доповіді «Образне слово художнього дискурсу в контексті удержавлення української мови» наголосила, що для повноцінного функціонування національної мови важливою є збалансованість між писемною та усною формами її побутування, між літературною мовою та її реалізацією в щоденному мовленні.
Домінування російської мови в комунікативному просторі багатьох міст України негативно впливає на стан розмовно-побутового українського мовлення. Звичка користуватися російською мовою в побуті за вимушеного переходу на державну в професійній діяльності призводить до баналізації української мови – мови, що їй бракує природності вимови, гнучкості, достатнього словникового запасу.
Однак, попри руйнівні процеси, яких зазнала українська мова за комуністичного режиму, вона зберегла повновартісним художній стиль, надзвичайно важливий у житті суспільства. Художній стиль, що належить до царини словесного мистецтва, є найбагатшим на засоби вираження, головна його роль – культуротворча. Багата художня література надійно захищає нашу мову від баналізації.
Популяризація образного слова класичної української літератури, а також найкращих творів сучасних письменників є головним завданням сфер освіти, культури, мас-медій.
Для виховання мовної свідомості й активізації українськомовного спілкування важливим є також лексикографічне опрацювання мови художніх творів, упорядкування словників мови письменників, над чим працюють науковці Інституту української мови НАН України.

В обговоренні доповідей узяли участь: Олена Олегівна Маленко, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри українознавства і лінгводидактики Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди; Наталія Сергіївна Голікова, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара; Галина Василівна Шумицька, доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики Ужгородського національного університету; Костянтин Юрійович Голобородько, доктор філологічних наук, професор, декан українського мовно-літературного факультету імені Г. Ф. Квітки-Основ’яненка Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, Лариса Вікторівна Кравець, доктор філологічних наук, професор українського відділення кафедри філології Закарпатського угорського інституту iм. Ференца Ракоцi II, Лариса Павлівна Кислюк, доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України, Ніна Георгіївна Горголюк, заступник директора Інституту української мови НАН України з наукової роботи, кандидат філологічних наук, доцент.