6 липня 2023 року українська громадськість відзначатиме 90-річний ювілей видатного українського мовознавця, члена-кореспондента НАН України, доктора філологічних наук, професора ВАСИЛЯ ВАСИЛЬОВИЧА НІМЧУКА – одного із найяскравіших представників того незабутнього покоління українських учених, яке відзначалося універсалізмом і масштабністю мислення та діяльності, здатністю не лише визначати перспективи розвитку різноманітних лінгвістичних напрямків, але й накреслювати нові, забезпечуючи їх методологічною та джерельною базою.
Із 1958 року і впродовж всього свого життя професор В. В. Німчук був нерозривно пов’язаний із Академією наук України (спершу з Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, а із 1991 року – Інститутом української мови НАН України), де зумів започаткувати та успішно зреалізувати чимало фундаментальних проєктів, виховати ціле покоління істориків мови, які сьогодні втілюють його ідеї, репрезентувати українське історичне мовознавство на загальнословʼянській лінгвістичній арені.
Творчий доробок В. В. Німчука – це понад 500 наукових публікацій у галузі українського глото- й діалектогенезу, українсько-південнослов’янських мовних паралелей, слов’янської ономастики, найархаїчніших станів української лексичної системи; старослов’янської мови східнослов’янської редакції. В. В. Німчук заклав основи діахронної лінгвогеографії та картографування, розробив проєкт багатотомної академічної «Історії української мови» (1978–1983) – фундаментального академічного дослідження формування та розвитку всіх підсистем української мови, що став помітним внеском у славістику та індоєвропеїстику. Продовженням цього видання стала укладена дослідником «Хрестоматія з історії української мови Х–ХІІІ ст.» (2015) – найповніше зібрання джерел (60 пам’яток) історії української мови того періоду, писемну спадщину якого безпідставно привласнив собі північний сусід українців.
У фундаментальному едиційному проєкті «Пам’ятки української мови», що охоплює сьогодні понад 30 томів, 10 підготував В. В. Німчук (7 індивідуально та 3 у співавторстві). З його ініціативи започатковано видання церковно-релігійних пам’яток різних періодів розвитку української мови, а зокрема Пересопницького Євангелія 1556-1561 рр. Учений чи не в повному обсязі зробив доступним широкому загалові дослідників староукраїнську мовознавчу спадщину, опублікувавши найвидатніші словники та граматики цього періоду. Важливим внеском В. В. Німчука у славістику є також ґрунтовне дослідження однієї з найдавніших пам’яток старослов’янської мови другої пол. Х ст. – Київських глаголичних листків (т. зв. Київського місалу).
Учений був одним із організаторів правописної реформи 1990-х років, активним учасником тогочасної правописної дискусії. Доцільність реформи він докладно обґрунтував у монографії «Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст.» (К., 2002), спираючись на історичні закономірності перебігу цього процесу, які вичерпно представив у хрестоматії «Історія українського правопису: ХVI – ХХ ст.» (К., 2004). Проєкт правопису, вироблений та опублікований 1999 р. під керуванням В. В. Німчука, був прихильно сприйнятий українською науковою спільнотою як в Україні, так і поза її межами, у діаспорі.
Упродовж 1998-2008 років В. В. Німчук очолював Інститут української мови НАН України. Важливою ініціативою вченого в цей період стало заснування академічного науково-теоретичного журналу з українського мовознавства «Українська мова» (із 2001 р.), головним редактором якого він пропрацював протягом 2001-2017 рр., а також науково-координаційної ради «Українська мова», яка здійснює координацію лінгвоукраїністичних студій в Україні.
Професор В.В. Німчук був ученим рідкісної працездатності та надзвичайної внутрішньої вмотивованості, адже все життя він віддано служив тому, що любив понад усе, – рідній мові. Його інтерес до науки, вивчення, вдосконалення і захисту української мови не ослабнув до останньої хвилини життя. Учений покинув цей світ, працюючи над однією з найважливіших, за його визначенням, своїх праць – словником говірки рідного с. Довге (Закарпаття), матеріали до якого він збирав ще з років студентської юності. Ця праця мала представляти величезний говірковий фактаж – майже 50 000 лексем і стати помітним внеском в українську діалектну лексикографію. А головне, лексичний матеріал одного з найархаїчніших українських говорів дає ключ до розвʼязання багатьох історико-лінгвістичних завдань, як-от мовна атрибуція давніх памʼяток, проблеми українського глотогенезу, тяглості й безперервності розвитку української мови з найдавнішого писемного і навіть дописемного періодів її розвитку.
