Провідний науковий співробітник відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» доктор філологічних наук Лариса Терентіївна Масенко поділилася своїми міркуваннями з приводу опублікування праці «Соціолінгвістичний компендіум” на сторінці електронного видання “Збруч”.
Пропонуємо вашій увазі цей матеріал.
Видання «Соціолінгвістичний компендіум» проф. Інституту славістики Польської академії наук Гелени Красовської, проф. Бердянського університету менеджменту і бізнесу Олексія Сухомлинова і Петра Сигеди, що вийшло у київському видавництві «Талком» у 2020 році під грифом авторитетних інституцій – Інституту славістики Польської академії наук, представництва ПАН у Києві й Міжнародної школи україністики НАН України, було анонсовано як «доопрацьовані, перероблені й удосконалені результати наукових пошуків українсько-польського колективу вчених».
У передмові автори без зайвої скромності заявили про високу наукову вартість їхньої праці: «Пропоновані нами нариси з соціолінгвістики є синтезом всього, що зроблено в цій царині науковцями зі східної частини Європи, східнослов’янськими й, почасти, західнослов’янськими вченими» (с. 9).
Однак, попри такі гучні обіцянки, сумніви, і то поважні, щодо наукової якості видання з’явилися вже на стадії детальнішого ознайомлення з передмовою. Так, автори стверджують, що в українській науці відсутнє комплексне об’єктивне вивчення мовної ситуації (с. 7) – а це не відповідає дійсності. За роки незалежності в Україні були здійснені й комплексні соціолінгвістичні обстеження всієї території, й відповідні дослідження мовної ситуації столиці та інших населених пунктів.
Ще більше подивував поданий у «Компендіумі» перелік українських науковців, які працюють у галузі соціолінгвістики. «На сьогодні в Україні проблеми соціолінгвістики, – пишуть автори, – представлені науковими дослідженнями Р. Зорівчак, Л. Масенко, В. Михальченко, Л. Нагорної, М. Олікова, О. Попадинці, Л. Ставицької, С. Швачкота та ін.» (с. 8).
Цей невиправдано обмежений список українських соціолінгвістів виявився ще коротшим, бо кілька прізвищ потрапили до нього випадково. Так, Роксоляна Зорівчак соціолінгвістикою не займалась, Лариса Нагорна – політологиня, а не соціолінгвістка, в Олени Попадинець і Марії Олікової (обидва прізвища перекручено) відповідний доробок обмежено двома-трьома публікаціями. (Принагідно зауважимо, що в рецензованому посібнику вільне поводження з прізвищами стосується й широко відомих українських науковців. Так, Оксану Пахльовську перейменовано на О. Пахальську (с. 51).
І вже зовсім загадковим виявилося прізвище С. Швачкота у наведеному переліку. Мої спроби довідатися у колег, чи чули вони про такого мовознавця чи мовознавицю, не мали успіху, доки один із колег не згадав, що в Сумському університеті працює на кафедрі германської філології професорка Світлана Швачко. Щоправда, робіт із соціолінгвістики вона не має, але, як бачимо, це зовсім не перешкоджає можливості бути долученою в «Компендіумі» до списку українських соціолінгвістів. Методом дедукції можна встановити, що до цього прізвища, яке завершувало список, випадково «приліпився» сполучник «та» з кінцевого «та інші», і так виникла міфічна Швачкота.
Отже, половину й без того невиправдано короткого переліку складають особи, непричетні до соціолінгвістики. Натомість більша частина українських мовознавців, які успішно й плідно працюють у соціолінгвістичній галузі, лишилась за межами списку. Це Орест Ткаченко, Богдан Ажнюк, Світлана Соколова, Галина Мацюк, Оксана Данилевська, Олена Руда, Галина Шумицька, Юрій Шевчук, Тарас Ткачук, Надія Трач, Людмила Підкуймуха, Тетяна Бурда-Федорчук, Ольга Шевчук-Клюжева, Іванна Цар, Наталя Матвеєва та інші. Автори «Компендіуму», позиціонуючи себе як «українсько-польський колектив учених», не вважали за потрібне назвати й польських лінгвістів, що мають дослідження з мовних роблем України, як-то Артур Брацкі і Павел Левчук. Не згадано й австрійського славіста Міхаеля Мозера і його розвідки з вивчення мовної ситуації й мовної політики України.
Вражає також відсутність і у представленому переліку, і на сторінках усієї книжки імені Юрія Шевельова, адже такі праці славетного українського славіста, як «Українська мова в першій половині ХХ століття (1900–1941). Стан і статус» і «Так нас навчали правильних проізношеній» мали б бути обов’язковою лектурою курсів із соціолінгвістики.
Таке зневажливе ставлення авторського колективу до напрацювань українських науковців вочевидь мало слугувати виправданням їхньої орієнтації на російську соціолінгвістику. Як зазначили автори у передмові, вони «взяли за основу фундаментальну працю: Беликов В.И., Крысин Л.П. Социолингвистика: Учебник для вузов (М.: Рос. гуманит. ун-т, 2001)».
І тут знову постав великий знак запитання: в який спосіб «Компендіум» використовує підручник, призначений для викладання у вишах Російської Федерації? Адже мовні реалії України й завдання її мовної політики кардинально відрізняються від мовної ситуації Росії, а українсько-російські міжмовні стосунки тривалий час визначала парадигма імперія/колонія.
Враховуючи згадувані вище «швачкоти», сподіватися на якусь позитивну відповідь на це запитання не випадало. Проте порівняння тексту «Компендіуму» з текстом російського підручника, який маю у своїй бібліотеці, перевершило найгірші очікування.
Наші автори не завдали собі труду з пошуком відмінностей між мовними проблемами України й Російської Федерації, а просто скопіювали не лише структуру російського підручника, а й більшу частину його змісту.
У «Компендіумі» зазначено, що переклад російських цитат українською мово зробив весь авторський колектив, тому в тексті вони не вказували конкретних осіб, відповідальних за переклад. А зробити це варто було б, бо інакше відповідальність не лише за переклад, а й за принцип, а точніше безпринципність цитування російського джерела без покликання на нього, лягає на весь авторський колектив.
Збіги цілих фрагментів «Соцолінгвістичного компендіуму» (далі скорочено СК) з текстом підручника Бєлікова і Крисіна (далі скорочено БК) з’явилися вже у вступному підрозділі «Що таке соціолінгвістика?». При цьому в українській версії приклади з російського підручника зберігаються в оригіналі, як-то рос. «добыча» і «конец» з професійних жаргонів шахтарів і моряків, також без перекладу лишається роз’яснення відповідного слововжитку за спогадами Бориса Житкова про Корнія Чуковського (СК, с. 11-13 – БК, с. 9-10) – україномовний читач просто зобов’язаний знати російську мову.
Повністю здубльовані з російського підручника в «Компендіумі» підрозділи «Мовний код, субкод» (СК, с. 58-60 – БК, с. 24-25), «Комунікативна ситуація» (СК, с. 86-91 – БК, с. 61-67), «Мовна варіативність» (СК, с. 93-95 – БК, с. 36-39), «Мовна норма» (СК, с. 96-97 – БК, с. 39-42) та інші.
Дублювання російського тексту продовжується й далі, становлячи значну частину всіх розділів «Компендіуму», крім останнього.
У деяких випадках до слів «російська мова» додається й «українська», наприклад: «…это субкоды, или подсистемы единого языка (русского национального языка)…» [БК, с. 24] змінено на «…це субкоди, або підсистеми, єдиного коду (російської (або української) національної мови)…» [СК, с. 58].
З якогось дива до багатьох термінів та інших лексем «Компендум» подає в дужках російський відповідник: мовна компетенція (рос. речевая коммуникация), мовний акт (рос. речевой акт), мовне спілкування (рос. речевое общение) (СК, с. 89), типи яких зчисленні (так!) (рос. исчислимы) (СК, с. 88), переходить (рос. переключается) (СК, с. 61), обурюючих (рос. возмущающих) (СК, с. 205) тощо.
Вся теоретична частина «Компендіуму» подана за російським джерелом з повним ігноруванням українських досліджень. Так, теоретичне опрацювання усних форм мовлення у підрозділі «Арго, жаргон, сленг, койне» скопійовано за підручником Бєлікова і Крисіна, попри те, що в українській соціолінгвістиці є ґрунтовне дослідження Лесі Ставицької «Арґо, жарґон, сленґ» (К., 2005). Немає цієї книжки (як і нема монографії Олекси Горбача «Арґо в Україні») і в списку літератури до рецензованої праці. Таке зневаження доробку відомої мовознавиці схоже на блюзнірство, оскільки «Компендіум» присвячено «Світлій пам’яті професорки Лесі Ставицької».
Відсутні в «Компендіумі» й покликання на праці Л. Ставицької, присвячені суржикові. Взагалі суржик не сподобився привернути увагу «українсько-польського колективу вчених», йому виділено лише півтори сторінки. Подібне нехтування суржику, попри наявність цілого масиву присвячених йому досліджень в українській і польській лінгвістиці, вочевидь пояснюється відсутністю цього специфічно українського різновиду усного мовлення в підручнику Бєлікова і Крисіна.
Найчастіше до фрагментів, скопійованих з російського підручника, додано у менших обсягах певні міркування або спостереження українських науковців, переважно за працею зав. кафедри мови та стилістики Інституту журналістики КНУ ім.Тараса Шевченка Наталі Шумарової. Зрідка з’являється і польський матеріал за дослідженням Гелени Красовської. Проте ці доповнення не змінюють загального контенту «Компендіуму», здубльованого з підручника Бєлікова і Крисіна.
Наші автори старанно копіюють всі російські наративи з джерела, яке взяли за основу. Наприклад, переносять до свого тексту ідеалізовану характеристику мовної ситуації Білорусі, яку дають Бєліков і Криін, твердячи, нібито білоруську мову підтримує держава, і вона використовується в гуманітарній освіті. Натомість оминають увагою зневажливе ставлення О. Лукашенка до білоруської мови та її нинішній кризовий стан.
Слово в слово відтворюються в «Копендіумі» й російські наративи щодо кодових перемикань у двомовних ситуаціях, зокрема такий фрагмент з російського підручника: «Здатність до перемикання кодів свідчить про високий ступінь володіння мовою (або підсистемами мови) і про певну комунікативну і загальну культуру людини. Механізми кодових перемикань забезпечують взаєморозуміння між людьми та відносну комфортність процесу мовленнєвої комунікації. Навпаки, нездатність індивіда варіювати своє мовлення залежно від умов спілкування, прихильність лише до одного коду (або субкоду) сприймаються як аномалія й можуть призвести до комунікативних конфліктів» (СК, с. 65 – переклад з БК, с. 30).
Ця теза вочевидь адресована не росіянам, в масі своїй одномовним, а представникам неросійських народів, що входять до складу РФ. Саме вони мають володіти, крім своєї, російською мовою і переходити у спілкуванні з росіянами на їхню мову, демонструючи свою «комунікативну й загальну культуру», як пишуть російські соціолінгвісти, і забезпечуючи росіянам «комфортність» спілкування.
Нагадаємо, що шляхом впровадження національно-російської двомовності відбувалось зросійщення народів союзник республік за совєтської доби. Наведена теза російського підручника фактично реанімує тогочасне пропагандивне гасло «гармонійної двомовності» неросіян.
У «Компендіумі» ця настанова російських науковців наполегливо впроваджується не тільки у наведеному здубльованому з їхнього підручника фрагменті, а і в самостійно написаних частинах тексту.
Так, у підрозділі «Просторіччя», де описано риси російського мовлення в місті Бердянську, його автор – яким є, очевидно, Петро Сигеда, судячи з тематики його статей у списку літератури, – так бачить перспективу утвердження державної мови в русифікованому місті: «…у жодному разі не варто витісняти (будь-якими засобами) одну культуру (скажімо, російську) й майже силоміць установлювати іншу (скажімо, українську)». Далі автор повторює вже не раз вживану в «Компендіумі» сентенцію про необхідність підтримувати всі мови й культури у нашій багатонаціональній країні. «Ось вона – національна ідея, ідея примирення багатостраждального українського народу. Не принижувати українську культуру і українську мову за рахунок іншої культури чи мови (та навпаки!), а возвеличувати, підносити її шляхом піднесення загального добробуту й загальної культури народу, шляхом возвеличування всіх культур, які є в країні, шляхом шкільництва й науково-культурного просвітництва» (СК, с. 116-117).
Те, що ця патетично висловлена сентенція є чистісінької води демагогією, засвідчує той факт, що її виголошено в посібнику, який не містить жодної (!) ілюстрації з української літератури. Натомість текст, взоруючись на російський підручник, переповнений цитатами з російських класиків, яких автори навіть не потрудились перекласти українською. Пояснюючи причини збереження цитат в оригіналі, наші автори майже побожно «возвеличують» російських письменників.
Промовистим є відповідний коментар до відтвореної за підручником Бєлікова і Крисіна великої за обсягом цитати з повісті Л. Толстого «Юність»:
«Ми не насмілилися (та й не було такої гострої необхідності) цитату з художнього твору, до того ж видатного російського письменника-класика, яким був Л.М. Толстой, перекладати українською мовою. Отже залишаємо її мовою оригіналу» (СК, с. 153).
Зрештою, цей пієтет до російської мови стосується не тільки мови класиків: автори не насмілилися перекласти по-українськи наведений у тексті уривок циганською мовою, переклавши його російською (СК, с. 67).
Відповідно, складається враження, що крім твердого переконання авторів СК у тому, що читач української книжки зобов’язаний знати російську мову, вони також переконані у тому, що українська мова для перекладу взагалі не надається. Кілька прикладів на підтвердження цього враження:
У фраґменті (СК, с. 15) «О.С. Пушкін писав: “В обществе вы локтем задели соседа вашего, вы извиняетесь, – очень хорошо. Но, гуляя в толпе под качелями, толкнули лавочника – вы не скажете ему: «Mille pardons! (Тысячу извинений! (франц.))». Вы зовёте извозчика – и говорите ему: «Пошел в Коломну», а не – «Сделайте одолжение, потрудитесь свезти в Коломну»” французьке “Mille pardons!” автори вирішили для україномовних читачів перекласти (в Пушкіновому оригіналі перекладу, до речі, нема, як нема і лапок) саме російською мовою.
А ось пояснення (СК, с. 58) авторами СК слова «гражданка»: «Це переклад з польської мови, де grażdanka перекладається на російську [sic!] так: “гражданская печать (азбука)”» – при тому, що Словник української мови (недосяжний, мабуть, для авторів компендіум українського мовця) фіксує це слово.
З пояснень авторів СК виглядає, що навіть польський «Słownik wyrazów obcych» подає пояснення російською мовою: «У польському словнику іншомовних слів читаємо: “stratus (лат. буквально рос. “распростёрый”)…” Похідний термін стратифікація (польськ. stratyfikacja) цей словник пояснює так: “(лат. stratum = (постель, подстилка; слой, прослойка) + facio = (делаю)).”» (СК, с. 174]
Оці приклади з російського мовлення й не перекладені українською цитати з російських письменників надають текстові «Копендіуму» гібридного характеру, українсько-російської мішанини.
Але бувають і винятки. Так, натрапляємо на промовистий випадок перекладу документа, який доцільніше було б залишити в оригіналі.
У підручнику Бєлікова і Крисіна в розділі «Соціолінгвістичні методи», так само старанно скопійованому в «Компендіумі», наведено одну анкету, яка стосується України (БК, с. 289-290). Анкету склав і розповсюджував у середині 1980-х років відділ російської мови Інституту мовознавства АН УРСР. ЇЇ метою було з’ясувати рівень володіння російською мовою українцями, тому вона поширювалася тільки в російськомовній версії, а запитання анкети щодо ступеня володіння мовою стосувалося лише російської.
Саме цей історичний документ, призначений для прискорення процесу русифікації українців, переклали в «Компендіумі» українською: «Розглянемо як приклад анкету (вона була написана російською мовою, проте ми її тут подаємо, як і годиться, мовою державною)…» (СК, с. 194). Але якраз у цьому випадку документ, який ілюстрував радянську політику русифікації, що у Бєлікова і Крисіна, зрозуміло, не зазначалось, мав лишатися в «Компендіумі» в оригіналі, бо переклад українською замаскував його призначення.
Іноді вставляючи щось від себе в текст, скопійований з російського підручника, наші автори виявляють подивугідне невігластво в царині українського словникарства.
Так, у підрозділі «Діалект і соціолект», перша частина якого (СК, с. 101-102) здубльована з БК (с. 45-47), наші автори чомусь вирішили дати ширше, ніж у Бєлікова і Крисіна, тлумачення давньогрецького етимона, від якого походить слово «діалект». Всі значення давньогрецького слова, як-то «речь», «произношение», «разговор» та ін. вони подали за «Древнегреческо-русским словарем» (Сост. И.Х. Дворецкий. – Т. 1. М., 1958) і не переклали українською з таким поясненням: «Ми не стали перекладати російські тлумачення цього терміна українською мовою, тому що не хочемо вдаватися в деталі… Перекладати словникові статті, які стосуються мови давньої, дуже відповідально й небезпечно. Якщо це було б не так, то вже давно, мабуть, цей цитований нами давньогрецько-російський словник (як і великий латинсько-російський словник того ж самого укладача) було б перекладено на українську мову. Перекладач лексикографічних праць такого типу мусив би бути по суті їхнім співавтором. А ми на таку роль не претендуємо» (СК, с. 101).
Наведений коментар є ще одним свідченням недоброчесності авторів «Компендіуму». Адже вони вважають прийнятною практику укладання іншомовно-українських словників через посередництво російської мови, тобто шляхом перекладу російської частини відповідних перекладних словників, створених для російської мови. Як бачимо, наші автори у такій практиці не вбачають нехтування наукових лексикографічних засад і етичних норм.
Ба більше, тут виявилося і їхнє невігластво, оскільки український давньогрецький словник Іларія Огоновського вийшов ще 1900 року. Два томи великого 4-томового «Латинсько-українського словника» Володимира Литвинова опубліковані у 2018-2020 рр.
Подібне невігластво або ж свідоме приниження доробку українських лексикографів автори рецензованої праці демонструють і тоді, коли цитують як прийнятне фальшиве твердження Л. Нагорної про функціональну неповноту української мови через начебто відсутність лексикографічних праць: «І все ж, – стверджує Л. Нагорна, – фахівці констатують (які фахівці, не відомо – Л.М.), що українська мова поки що є функціонально неповною, оскільки такі важливі сфери, як наука, освіта, медицина, військова справа, спорт досі не забезпечені належною українською лексикографічною підтримкою» (СК, с. 298).
Вельми промовистими є деякі зміни, які автори вносять у плагіат. Так, підрозділ Бєлікова і Крисіна «Языковая норма» у трохи скороченому вигляді слово в слово скопійовано в «Копендіумі». Але один абзац щодо історичної змінності літературної норми зазнав невеликої, але дуже показової трансформації. У російському підручнику ця думка висловлена так:
«Нормы исторически изменчивы, но меняются они медленно. В развитых литературных языках норма остается стабильной на протяжении многих десятилетий. Но все же, если мы сравним русский язык ХIХ в. с русским языком века ХХ-го, то обнаружим бросающиеся в глаза расхождения между нормативными установками, которых придерживались литературно говорящие люди обеих эпох» (далі Бєліков і Крисін наводять прилади таких лексем у Пушкіна і Достоєвського) [БК, с. 39].
У «Компендіумі» наведений абзац замінено у такий спосіб: «Проте хоча норма змінюється разом з розвитком самої мови, у принципі вона є консервативною: тому ми читаємо класиків російської літератури (Пушкіна, Достоєвського, Гончарова та ін.) майже як наших сучасників. Їхня мова, звичайно, де в чому відрізняється від сучасної, проте не настільки, щоб ми їх не розуміли й не насолоджувались естетичною красою й монументальністю їхніх творів. Мовна норма зв’язує покоління» [СК, с. 96].
Як бачимо, у дифірамбах російській літературі наші автори навіть перевершують російських науковців, котрі в науково-навчальній літературі уникають експресивного стилю. Варто також звернути увагу на двозначність останньої фрази у наведеному фрагменті. Норми якої мови, що зв’язує покоління, мають на увазі наші автори? «Компендіум», що його створено, а власне перекладено українською мовою з російського підручника, начебто призначено для викладання курсу соціолінгвістики українським студентам, відтак роль об’єднання поколінь, здавалося б, має належати своїй мові. Однак не полишає враження, що ввівши зазначену тезу в контекст «естетичної краси й монументальності» російської літератури, автори в такий непрямий спосіб нав’язують реципієнтам думку про те, що саме російська мова має бути чинником об’єднання поколінь українців. Тим паче, що «Компендіум» у багатьох моментах переконує читачів у неповноцінності української мови, її функціональній неповноті й неспроможності забезпечити без підтримки російської навіть якісний переклад з чужих мов.
Варто проілюструвати також, як у текст російського джерела вміло вводяться українські доповнення, створюючи спільний з Росією контекст. Це стосується, приміром, такої актуальної для нас теми, як білінгвізм.
У підрозділі «Двомовність, багатомовність, диглосія» початкові абзаци ідентичні текстові російського підручника, але до переліку багатомовних країн додано Україну. У БК відповідна фраза сформульована так: «Многие современные страны дву- или многоязычны: Россия (ср. существование на ее территории, наряду с русским, таких языков, как башкирский, татарский, якутский, бурятский, осетинский и мн. др.), страны Африки, Юго-Восточной Азии, Индии и др.)» (с. 56).
Дублюючи цей перелік, наші автори доповнюють його Україною, попри те, що етнічний склад нашої держави не має нічого спільного з перерахованими: «Багато сучасних країн є дво- або багатомовними: Росія (на її території існують, поряд з російською, такі мови, як башкирська, татарська, якутська, бурятська, осетинська та багато інших), Україна (її громадяни користуються, крім української мови, що є державною, російською, польською, болгарською, грецькою, румунською, угорською та іншими мовами), країни Африки, Південно-Східної Азії, Індії та ін.) (СК, с. 44).
У такій конфігурації Україна постає як багатонаціональне державне утворення, подібне до Російської Федерації.
Далі явище білінгвізму розглянуто в «Компендіумі» на основі праць українських науковців. Але і тут надано перевагу не фаховим дослідженням українських соціолінгвістів, а міркуванням політологині Лариси Нагорної. Чи не тому, що її погляди на розвязання українських проблем двомовності ідентичні наведеній вище російській тезі про перемикання кодів як запоруку комфортного спілкування?
«Л.П. Нагорна не без вагомих підстав вважає, – пишуть наші автори, – що для України з її специфічною мовною ситуацією оптимальним є так званий зберігаючий білінгвізм, який передбачає оволодіння одночасно двома мовами. На відміну від так званого “витісняючого” білінгвізму, оволодіння російською мовою на стадії навчання не несе загрози для рідної материнської мови» (СК, 49). Подібні міркування є нічим іншим, як рекомендацією зберігати асиметричну українсько-російську двомовність, поширену на нашій території внаслідок асиміляційної політики Російської імперії.
У єдиному не списаному з російського підручника розділі «Мова і суспільство» за Л. Нагорною залишається місія впровадження російських наративів. «Реальний шлях обстоювання мовного суверенітету України» політологиня вбачає у «координуванні гуманітарної політики у напрямі відмови від моноцентризму і пропаганді цінностей мультикультуралізму» (СК, с. 297).
Свого роду унікальною є пропозиція Л. Нагорної щодо необхідності «формування єдиної інтегрованої двомовної (і ширше, – багатомовної, бо в Україні співіснують і функціонують не дві, а багато мов) культури, яка б органічно об’єднала всі етносоціальні складові країни» (СК, с. 299).
Таким чином, «Соціолінгвістичний компендіум», розрекламований авторами як синтез усіх здобутків у цій царині науковців зі східної частини Європи, виявився плагіатом російського підручника з орієнтацією на російські наративи, настановою на повернення до лінгвістичного дискурсу колишньої совєтської тези про «гармонійну російсько-українську двомовність» і перспективою створення міфічної «двомовної культури».
У цьому зв’язку закономірним слід вважати ігнорування в рецензованій праці об’єктивних досліджень українських соціолінгвістів, які мають кардинально відмінні погляди на постколоніальні деформації мовної ситуації України і вбачають у дерусифікації українського простору запоруку збереження цілісності держави.
