Упродовж багатьох десятиліть у відділі системно досліджували проблеми українського глотогенезу, східнослов’янської редакції старослов’янської мови; мовної атрибуції найдавніших і найвагоміших пам’яток церковнослов’янської писемності, історії українського правопису тощо.

Провідну роль у студіях із глотогенезу відіграли праці В.В. Німчука, який аргументовано заперечив концепцію існування єдиної монолітної давньоруської мови X–XIII ст. і довів наявність у пам’ятках півдня Русі виразних рис української мовної системи. На підставі аналізу писемних джерел учений запропонував визначення «руськоукраїнська» («українськоруська») мова для означення мовної системи південноруського ареалу княжої доби. Важливими стали також його дослідження історії українського діалектного членування, у яких обґрунтовано тричленний характер українського діалектного поділу та висловлено думку про завершення формування сучасної конфігурації українських говорів не пізніше кінця XVII ст.

Окремий напрям роботи відділу був пов’язаний із дослідженням історії українського правопису та процесів кодифікації літературної мови. У цьому контексті вагомими стали праці «Проблеми українського правопису ХХ — початку ХХІ ст.» (2002) та хрестоматія «Історія українського правопису XVI–XX ст.» (2004), підготовлена В.В.Німчуком і Н.В. Пуряєвою.

Важливим вектором діяльності відділу, започаткованим з ініціативи В.В. Німчука, стало системне вивчення конфесійного стилю української мови, історії перекладів Святого Письма та богослужбових текстів. Вагомим міжнародним результатом цих студій став спільний українсько-австрійський проєкт, реалізований разом із Інститутом славістики Віденського університету. Його фінальним підсумком став вихід колективної монографії «Das Ukrainische als Kirchensprache. Українська мова в Церквах» (Відень, 2005).

Надалі цей напрям отримав глибоке теоретичне та практичне розгортання у фундаментальних працях співробітників відділу, присвячених історії функціонування української мови в церковно-обрядовій сфері та формуванню її сакрального складника. Зокрема, вагомим внеском у лексикографічне та теоретичне опрацювання цієї царини стали:

• «Словник церковно-обрядової термінології» Н.В. Пуряєвої (2001), який заклав нормативні основи опису релігійного лексичного фонду;
• монографія Ю.В. Осінчука «Історія української богослужбово-обрядової лексики» (2009), де детально простежено генезу та еволюцію сакральних мовних одиниць у діахронії.

Сьогодні наукова робота відділу розгортається у трьох основних напрямах: едиційне лінгвістичне джерелознавство, історична лексикографія та історична дериватологія.

Едиційне лінгвістичне джерелознавство

Одним із провідних напрямів діяльності є едиційне лінгвістичне джерелознавство — підготовка до наукового видання пам’яток української писемності різних історичних періодів, жанрів і стилів. Основну увагу зосереджено на текстах, що мають особливе значення для дослідження історії української мови, її лексики, правопису, книжної традиції та діалектних особливостей. У межах серії «Пам’ятки української мови» опубліковано понад 40 томів пам’яток ділової, конфесійної, художньої, гомілетичної, епістолярної та наукової писемності, староукраїнських граматик і словників.

Від 1991 р. едиційні зусилля відділу історії української мови з ініціативи В.В. Німчука зосередилися на текстах конфесійної літератури — насамперед на тих церковнослов’янських списках, що засвідчують стан української мови найдавнішого писемного періоду, та українських перекладах Святого Письма. Серед найважливіших видань:

• Пересопницьке Євангеліє 1556—1561 рр.: Дослідження. Транслітерований текст. Словопокажчик (2001; підгот. І.П. Чепіга за участю Л. А. Гнатенко; наук. ред. В.В.Німчук);
• Євсевієве Євангеліє 1283 року (2001; підгот. Г.П. Арполенко, З.Г. Козирєва, Г.І. Лиса, К.С. Симонова, Г.Х. Щербатюк; відпов. ред. В.В. Німчук);
• Добрилове Євангеліє 1164 року (2012; підгот. Ю.В. Осінчук; відпов. ред В.В. Німчук);
• Бучацьке Євангеліє ХІІ—ХІІІ ст. (2017; підгот. Ю.В. Осінчук; відпов. ред. В.В. Німчук);
• Псалтир: переклад новою українською літературною мовою П.С. Морачевського (1865) (2015; підгот. Л.А. Гнатенко; дослід. Л.А. Гнатенко, В.В. Німчука; відп. ред. Л.А.Дубровіна).

Підготовлені для опублікування Четья Мінея 1489 р. (підгот. Г.В. Воронич, В.Б. Задорожний, Л.А. Москаленко), Новий Завіт у перекладі Валентина Негалевського 1581 р. (підгот. Г.Х. Щербатюк, Н.В. Пуряєва).

В останні роки особливу увагу приділено учительним Євангеліям — рукописним і друкованим збірникам ораторсько-проповідницьких творів XVI–XVIII ст., зокрема триває підготовка до видання Решетилівського та П’ятигірського учительних Євангелій.

Відділ продовжує також публікацію староукраїнської мовознавчої спадщини, зокрема підготовано до друку «Граматику церковнослов’янської мови» Якова Блоницького.

Важливим досягненням стало видання пам’яток староукраїнської ділової писемності, мова яких відображає процес зближення книжного та народнорозмовного варіантів української мови й становить важливе джерело для дослідження історії української лексики та функціонування староукраїнських стилів:

•  Акти Полтавського полкового суду 1668–1740 рр. (2017; підгот. І.П. Чепіга, У.М. Штанденко);
•  Акти (протоколи) Полтавського полкового суду 1683–1750 рр. (2018; підгот. Л.А. Москаленко).

Значним внеском у розвиток історико-мовних студій є також «Хрестоматія з історії української мови X–XIII ст.» (2015), упорядкована В.В. Німчуком. Видання містить уривки з близько 60 пам’яток давньоруської та церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції (епіграфіка, церковно-релігійна, юридична література, літописні зводи, князівські договори та ін.), які походять з української етномовної території та засвідчують стан і динаміку розвитку української мови найдавнішого писемного періоду. Це найповніше в історії українського мовознавства хрестоматійне видання текстів, яке вичерпно окреслює джерельну базу українських історико-мовних студій відповідного періоду. Особлива цінність праці полягає в тому, що вона містить уривки з великої кількості досі неопублікованих манускриптів, які зберігаються в закордонних книгозбірнях (переважно Росія), і тому є недоступними для українських користувачів

Історична дериватологія

На початку ХХІ століття у відділі було розпочато систематичну роботу над фундаментальним вивченням динаміки словотвірної системи української мови у діахронії — напряму, який свого часу не увійшов до багатотомної академічної «Історії української мови». В українському мовознавстві тривалий час бракувало узагальнювальних досліджень про процеси формування, становлення та функціонування словотвірних типів і моделей дериваційних систем повнозначних частин мови, що й зумовило високу актуальність та наукову вартість запланованих студій.На підготовчому етапі створено проспекти історико-дериватологічних студій іменника й прикметника: П.І. Білоусенко, В.В. Німчук «Історія української мови. Словотвір. Ч. І: Іменник (проспект)» (Запоріжжя — Київ, 2013); Л.М. Костич, Р.О. Коца, В.В. Німчук «Історія української мови. Словотвір. Ч. ІІ: Прикметник (проспект)» (Київ, 2016). У цих працях викладено план вивчення словотворення відповідних частин мови від праслов’янського періоду до сучасності. Основну увагу зосереджено на концептуальних засадах дослідження: напрямку пошуків, виробленні принципів аналізу мовних фактів, репрезентації ілюстративного матеріалу, розмежуванні етимологічного й словотвірного аналізу.

У 2004 році з ініціативи тодішнього директора Інституту української мови НАН України, члена-кореспондента НАН України В.В. Німчука, при Запорізькому національному університеті було створено Південноукраїнський науковий історико-дериватологічний центр, який очолив професор П.І. Білоусенко. Центр розпочав активну та тісну співпрацю з відділом історії української мови Інституту української мови. Дослідники поставили за мету описати динаміку афіксальної деривації іменника, а результати праці втілити у спеціально заснованій серії монографій «Нариси з історії українського словотворення».

У зазначеній серії побачили світ такі праці співробітників відділу: П.І. Білоусенко, В.В. Німчук «Нариси з історії українського словотворення (суфікс -иця)» (Запоріжжя, 2002); П.І. Білоусенко, В.В. Німчук «Нариси з історії українського словотворення (суфікс -ина)» (Запоріжжя, 2009); П.І. Білоусенко «Нариси з історії українського словотворення (суфікс -чина / -щина)» (Київ – Запоріжжя, 2020); П.І. Білоусенко, Л.П. Бойко, А.І. Тернова «Нариси з історії українського словотворення (іменники pluralia tantum)» (Запоріжжя, 2021), П.І. Білоусенко «Історичний словотвір української мови. Іменник. Прислівник» (Запоріжжя, 2021).

Поряд із ґрунтовним вивченням іменникової деривації, у перші десятиліття ХХІ ст. наукові зацікавлення співробітників відділу охопили й інші лексико-граматичні класи слів. Результатом цих розвідок став вихід низки монографічних праць та численних статей, присвячених динаміці формування та історичному розвитку словотвірних систем прикметників, займенників, прислівників та дієслів:

1) прикметника: Р.О. Коца «Формування префіксальної та конфіксальної систем прикметника української мови (XI–XX ст.)» (2017), Р.О. Коца «Динаміка лексико-словотвірних типів складних прикметників в українській мові» (2021);

2) дієслова: У.М. Штанденко «Відіменний суфіксальний словотвір дієслів у староукраїнській мові ХІV–XVIII ст.» (2008);

3) прислівника: І.Б. Даценко «Історія формування прислівників місця української мови» (2014), П.І. Білоусенко «Історичний словотвір української мови. Іменник. Прислівник» (Запоріжжя, 2021);

4) займенника: цикл статей (Р.О. Коца).

Цілісне вивчення дериваційного потенціалу української мови вивело академічну історичну дериватологію на якісно новий рівень. Системний опис словотвірної еволюції іменника, прикметника, займенника, дієслова та прислівника, здійснений на основі пам’яток XI–XXI ст., уможливив реконструкцію об’єктивних законів розвитку мовної структури. Визначення продуктивності та функціональної динаміки афіксальних засобів у різні епохи дозволило дослідникам відділу презентувати українську мову як безперервну, самобутню та динамічну систему у загальнослов’янському контексті.

Історична лексикографія

Відділ продовжує традицію української історичної лексикографії, фундаментальні основи якої були закладені в 1960-х роках із початком створення словників окремих хронологічних зрізів. Після виходу друком «Словника староукраїнської мови XIV–XV ст.» та частини випусків «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» гостро постала потреба в лексикографічному описі пізньомодерного періоду. Зокрема, системного опрацювання вимагав завершальний етап староукраїнської доби — друга половина XVII–XVIII ст. Задля розв’язання цієї лінгвістичної проблеми у 2019 році науковці відділу розпочали роботу над масштабним академічним проєктом — «Словником української мови другої половини XVII–XVIII ст.». Головна мета видання — комплексно репрезентувати лексичну систему української мови в межах чітких хронологічних меж: від 1650 до 1798 року (до виходу в світ «Енеїди» І. Котляревського та початку формування нової української літературної мови на народній основі).Важливим практичним етапом дослідження стало створення концепції «Словника української мови другої половини XVII–XVIII ст. Проспект», у якій визначено об’єкт і принципи лексикографічного опису староукраїнської лексики (лексема, лексичне гніздо, гніздовий та абетковий принципи організації матеріалу); запропоновано уніфіковану модель словникової статті, що включає зони репрезентації, граматичної характеристики, семантизації, ілюстрування та довідкову; розроблено систему стилістичних позначок (стилістично-генетичні, жанрово-функціональні, експресивно-оцінні); обґрунтовано принципи хронологічного, жанрового й територіального опису лексики.

Також розроблено інструкцію зі створення лексичної картотеки, у якій визначено типи вибірки, принципи передавання орфографії, систему графічних позначень і структуру картки.

Вагомим здобутком відділу стало створення систематизованого покажчика-індексу джерел, який налічує близько 1000 позицій. Для зручності роботи з масивом текстів індекс диференційовано за трьома варіантами:

• жанровим (ділова документація, літописи, полемічна проза, художня література тощо);
• хронологічним (за десятиліттями та періодами);
• мовно-типологічним (ураховує специфіку побутування книжної та народнорозмовної мови епохи).

Пріоритетним завданням відділу на поточному етапі є текстологічна атрибуція та систематизований опис рукописних і стародрукованих джерел, залучених до лексикографічного обігу. Ця аналітична робота спрямована не лише на вичерпну фіксацію мовних фактів другої половини XVII–XVIII ст., а й на створення структурованого метатекстового опису пам’яток, що в перспективі дозволить інтегрувати їх до репрезентативного електронного корпусу староукраїнських текстів