Шановні відвідувачі! Сайт працює в тестовому режимі
Шановні відвідувачі! Сайт працює в тестовому режимі

Історія відділу

МИ ПРАЦЮЄМО ПІВСТОЛІТТЯ…
(з історії наукової групи стилістики та культури мови)

У вересні 2021 р. минає 50 років від заснування відділу стилістики та культури мови. Його першим керівником став академік Віталій Макарович Русанівський, упродовж 1976–1986 рр. підрозділ очолював д. філол. н., проф. Микола Миколайович Пилинський. Нині завідувач відділу – д. філол. н., проф., член-кореспондент НАН України Світлана Яківна Єрмоленко.
Поява відділу культури мови в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР 1 вересня 1971 року не була випадковою. Час диктував нові вимоги до наукової діяльності академічної установи. Створення відділу було підготоване соціокультурною ситуацією. Уже був відомий щопіврічник «Культура слова», до речі, заснований в один рік із журналом «Мовознавство». Відбувалися регулярні телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», радіопередачі «Слово про слово». Тобто в засобах масової інформації пропагувалася, культивувалася українська літературна мова. Інша річ, що офіційна пропаганда української мови була дозована, існувала цензура. Не можна було говорити про гострі питання національно-мовної політики, а втім, листи на адресу згаданих передач часто були глибоко аналітичними, бо виявляли справжній стан української мови в Україні.
Культуру мови насамперед розуміли як дотримання літературної норми української мови. Поширені в газетах, журналах мовні поради стосувалися норм літературного слововживання, орфоепічних, орфографічних, граматичних, стилістичних правил. І оскільки літературної мови навчали в школі, її дотримувалися в друкованих виданнях, то й був створений образ літературної мови – основного засобу спілкування. Тим часом мовна практика завжди ширша й різноманітніша, ніж визначені в підручниках, посібниках літературні стандарти.
У тодішніх умовах важко було б уявити дискусії про вибір мовної норми, про різні критерії становлення літературної норми. Тобто культура мови насамперед сприймалася як практична галузь мовознавства. І соціальний запит на неї актуалізувався на початку 90-х рр. ХХ ст., коли українська мова була визнана державною. У спільній програмі Київської міської держадміністрації, Інституту української мови НАН України та Українського науково-виробничого центру “Рідна моваˮ було передбачено створення «Бібліотеки державного службовця. Державна мова і діловодство» (1995 р.). Співробітники відділу (Л. О. Пустовіт, С. Я. Єрмоленко, К. В. Ленець, С. П. Бибик, Г. М. Сюта) першими прилучилися до виконання такої широкої програми. Було укладено й видано низку російсько-українських словників різного обсягу й термінологічного спрямування, новий словник іншомовних слів, універсальний довідник-практикум з ділових паперів.
Культура мови як галузь свідомого впливу й лінгвістичного оцінювання мовної практики безпосередньо пов’язана зі сферою термінотворення, кодифікацією термінів у галузевих і загальномовних словниках. Одним із важливих завдань у роботі відділу є надання письмових та усних консультацій з культури мови у зв’язку з активними процесами в сучасній мовній практиці, явищами, які потребують нормалізації та кодифікації. Відповідаючи на практичні потреби, авторський колектив співробітників відділу (Н. Я. Дзюбишина-Мельник, Н. С. Дужик, С. Я. Єрмоленко, К. В. Ленець, Л. О. Пустовіт, Н. Г. Сидяченко, Л. О. Ставицька, Н. М. Сологуб, С. Г. Чемеркін) підготував 1998-го та 2000-го років видання «Культура мови на щодень», згодом, 2005-го, – «Довідник з культури мови». Наклади порадників – 5 тис. та 9 тис. примірників відповідно!
Сучасна репрезентація цих порад – електронна інформаційно-довідкова система “Культура мови на щоденьˮ та CD “Говоримо і пишемо зразковою українською мовоюˮ (ініціатор проекту – директор Інституту української мови НАНУ П. Ю. Гриценко, за підтримки Президентського фонду Леоніда Кучми “Українаˮ).
Час змінює способи обміну інформацією між соціумом і мовознавцями – через електронне листування. Такі матеріали, що відбивають актуальні культуромовні запити, зібрала і представила у пораднику О. В. Ожигова.
З 1991 року в структурі Інституту української мови підрозділ отримав назву відділ стилістики та культури мови. Доповнення в назві відділу слова стилістика не було лише формальною зміною. Тематика відділу від початку закроювалася широко: щоб обґрунтовувати статус літературної норми, потрібні були відомості з лексикології, фразеології, граматики, стилістики, історії літературної мови. Попередні напрацювання у відділі були визначені таким напрямком: історія літературної мови – це історія формування і розвитку її стилів.
У відділі розроблялася теорія широкого розуміння культури мови: не лише увага до рівневих, структурних норм української мови, не лише пропагування літературного слововживання, а поширення глибинного мовного досвіду українського народу через естетично довершені художні, публіцистичні тексти, через тісніший зв’язок із соціальною психологією. Адже звертання до наукового доробку О. О. Потебні, до публіцистичних праць І. Я. Франка («Двоязичність і дволичність»), Івана Огієнка («Наука про рідномовні обов’язки»), М. С. Грушевського, М. П. Драгоманова та ін. відкривало нові можливості тлумачення таких понять, як «рідна мова», «культурна мова» тощо.
До 1991 року, коли відділ почав функціонувати у складі Інституту української мови НАН України, були створені праці:“Курс історії української літературної мовиˮ у 2-х т. (1958 і 1961), “Статистичні параметри стилівˮ (1967), “Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістикиˮ (1972), “Сучасна українська літературна мова. Стилістикаˮ (1973), “Слово і трудˮ (1976), “Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мовиˮ (1977), “Науково-технічний прогрес і моваˮ (1978), “Мова сучасної масово-політичної інформаціїˮ (1979), “Взаємодія усних і писемних стилів мови” (1982), “Стиль і час. Хрестоматіяˮ (1983), “Жанри і стилі в історії української літературної мовиˮ (1989), “Взаємодія художнього і публіцистичного стилів української мовиˮ (1990); індивідуальні монографічні дослідження І. К. Білодіда (“Мова і стиль роману “Вершникиˮ Ю. Яновськогоˮ, 1955; “Питання розвитку мови української радянської художньої прозиˮ, 1955; “Мова творів Олександра Довженкаˮ, 1959), М. М. Пилинського (“Мовна норма і стильˮ, 1976). Розвиваючи методологію дослідження не лише художнього, а й інших функціональних стилів української літературної мови, автори видання “Сучасна українська літературна мова. Стилістика” засвідчили, що в 70-ті роки ХХ ст. лінгвостилістика “стала одним із плідних напрямків українського мовознавства”.
Стрижневою для історії літературної мови є проблема взаємодії діалектів і літературної мови. Цій темі присвятив багато років своєї наукової діяльності І. Г. Матвіяс. Його монографія «Варіанти української літературної мови» (1998), а також низка статей у «Культурі слова» про мову письменників ХІХ – ХХ ст. (Г. Квітки-Основ’яненка, М. Шашкевича, Леся Мартовича, В. Стефаника, І. Франка, Б. Грінченка та ін.) є внеском у вивчення історії української літературної мови, своєрідною ілюстрацією до теми про часову й просторову глибину літературної норми, про динаміку формування літературного стандарту, що репрезентує єдність нації.
Питання варіантності літературної мови, мовно-літературних інновацій стосується і до сфери культури мови, і до галузі соціолінгвістики. І це найвиразніше можемо бачити на прикладі виконаної у рамках міжнародного проекту «Найновіша історія слов’янських мов» теми «Українська мова». У співавторстві з колегами Інституту мовознавства ім О. О. Потебні видано монографію, в якій є історичний екскурс про українську мову, характеристика мовної ситуації і мовної політики кінця 80 – 90-их років, структурно-мовна характеристика функціональних різновидів української літературної мови. У науковий обіг введено новий соціолінгвальний матеріал з мовокраїнознавства (розділ «Українська мова в Новому Світі»).
Варто наголосити, що соціокультурна, соціолінгвальна лінія пізнання змісту сучасного художнього слова виразно простежується в розділі згаданої праці «Мовно-стильові тенденції у художній прозі 90-х років» (автор – Л. О. Ставицька). Цікаво, що науковий інтерес Лесі Олексіївни, глибокий соціолінгвальний аналіз художнього слова визначив майбутні студії авторки в очолюваному нею відділі соціолінгвістики.
Початок 90-х років ХХ ст. пов’язаний в українській лінгвостилістиці з відкриттям нових джерел вивчення літературної мови. Це тексти реабілітованих письменників, науковців, публікації авторів – представників західної української діаспори. На сторінках “Культури словаˮ та інших науково-освітніх, науково-популярних видань з’явилися публікації членів відділу С. Я. Єрмоленко – про мовотворчість Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Н. С. Дужик – про мовну особистість Миколи Хвильового, Н. М. Сологуб – про мову і стиль Яра Славутича, Івана Багряного. У працях Г. М. Сюти – про загальне та індивідуальне у стилістиці творів членів Нью-Йоркської поетичної групи, які зокрема відкривали українським читачам, дослідникам-стилістам новий світ українського слова.